Я знаю ти не зна є ш хто я… Але ми можемо познайомитись. Я тих «кілька клітин» які ти вирішила викинути на смітник... Я тей непотрібний «шматочок плоті»... Твоєї плоті... Який тобі заважав влаштовувати своє особисте життя... І ти мені кажеш що я жорстока??? Ні я не жостока... Я лише кажу правду... Колись я була твоєю мрією... Але це було в дитинстві, ще багато років тому. Та чому ж так сталося, коли ти тільки почула, що в тебе скоро буду я, ти не зраділа не пішла в крамницю щоб придивитись для мене малесенькі шкарпеточки, чому ти не побігла купувати мені першу іграшку? Чому?!?... Лікар тебе привітав, у відповідь ти подивилась на нього сумними, холодними очима і гірко заплакала. Гарячі сльози обливали твоє лице. Але чому? Чому ти плакала? Ти була вже дорослою і не боялась що скажуть батьки... Але ще був він твій «коханий». Адже він вже давно дав тобі зрозуміти, що дитина йому не потрібна... Але ти ризикнула і розповіла йому про мене... В той же вечір він зібравши речі сказав, що повернеться лише тоді, коли ти позбудешся цього «виродка». Я знаю ти любила мене... Але його ти любила більше... Тому, не марнуючи часу ти на наступний же день пішла в лікарню... І здається всі проблеми вже вирішені мене нема, «коханий» повернеться, потрібно лише сказати йому про це, але... Ти не казала... Проходив день за днем, а тобі все менше хотілось бачити його, а що ти хотіла? Через тиждень він зателефонував і сказав що між вами все скінчено, що в нього вже є інша... Але ти не плакала за ним ти навіть не засмутилась через це, я знаю, ти зрозуміла, що його ніколи і не кохала. Ти плакала за мною... Дивно, чи не так? Те чого ти хотіла позбутися найбільше, зараз тобі було найбільше потрібно... Ой за ціею розповіддю я забула сказати тобі найголовніше. Те заради чого я пишу тобі цей лист... Я хочу сказати що не тримаю на тебе образу, не можу сказати що розумію тебе, але можу сказати одне напевно... Я тебе люблю МАМА... І хочу попросити про щось не роби більше так, не вбивай... Ми все відчуваєм, і переживаєм все, відчуваємо себе непотрібними, викинутими... Не роби так більше... Невір тим хто каже що це лише шматок плоті невір... Кожен з нас особистість... Кожен...
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Денису посвящается. - Анатолий Бляшук Он знал, что может еще жить и жить, Бог касался его сердца, и в нем горел этот огонь, но он не смог поверить в свой шанс, и умер.
Я вспоминаю, как Денис приехал из зимнего молодежного лагеря, где Бог крестил его Святым Духом. Это был совершенно другой человек…, в его глазах горела надежда. Он не раз делился со мной своими переживаниями, и я вновь и вновь убеждался в любви и могуществе Господа. Но пошли будни, в которых ему пришлось встретиться с грехом один на один, и он сдался. Когда я видел его в последний раз, Денис находился в очень сильной депрессии, которая его и убила.
Для таких людей, как мы встать на ноги, и начать новую жизнь очень сложно. Ведь это означает оставить все, к чему ты был привязан, старых друзей, старые привычки…, и многое другое. Причем это нужно сделать сразу, иначе ничего не выйдет. Нужно себя любым способом изолировать от привычного круга общения, от всего, что напоминало бы о старой жизни. Это сложно, но возможно. Возможно при одном условии, если есть куда идти, и к чему стремиться. Нам нужно иметь веру в эти слова: «Ибо [только] Я знаю намерения, какие имею о вас, говорит Господь, намерения во благо, а не на зло, чтобы дать вам будущность и надежду». (Иер.29:11). Бог дает шанс каждому, но схватимся ли мы за него, полностью зависит от нас. Я видел много молодых ребят, которых, как и Дениса касался Господь. Они оживали, в их жизни менялось все…, их лица начинали сиять, а глаза горели огнем. Но проходило не так много времени, и все это куда-то исчезало, и появлялась депрессия. Человек возвращался туда от куда вылез, и падал еще ниже прежнего.
